4. Переваги та труднощі запровадження інклюзивного навчання. 30 хв.

1) Прочитайте наступну інформацію та вирішіть, чи суперечить вона вимогам міжнародних документів з прав людини:

Відповідно до Положення про спеціальну школу та навчально-реабілітаційний центр, в Україні співфункціонує інклюзивна та спеціальна система навчання. 

Спеціальні школи розділяються за профілями (для учнів з порушеннями слуху, зору, мовлення, інтелектуального розвитку чи опорно-рухового апарату), забезпечують наступність від дошкільної освіти до профільної школи, повинні враховувати ООП всіх учнів засобами використання універсального дизайну чи розумного пристосування та надавати на своїй базі корекційно-розвиткові послуги дітям, що навчаються чи не навчаються у них.

Положення про спеціальну школу та навчально-реабілітаційний центр

2) У ПАРАХ. Прочитайте перелік переваг і труднощів запровадження інклюзивного навчання та запропонуйте варіант їх вирішення:

ПЕРЕВАГИ ІНКЛЮЗІЇ: 

1) Як показують міжнародні дослідження, спільне навчання дітей з особливими освітніми потребами та учнів із типовим розвитком має позитивний вплив на перших і нейтральний чи позитивний вплив на академічні досягнення других. 

2) Рівень викладання та академічні вимоги в інклюзивному закладі, як правило, перебувають на вищому рівні, ніж у спеціальних навчальних закладах, тому діти досягають вищих результатів. 

3) Інклюзія є корисною для всіх учнів, оскільки всі зможуть скористатись можливостями, що створюються для учнів з інвалідністю (наприклад, відвідувати медіатеки та засвоювати інформацію в різних форматах (текстовому, аудіо, відео), користуватись універсальним дизайном у шкільних приміщеннях). У цьому розумінні інклюзія передбачає можливості виконувати домашні завдання у зручному режимі, користуючись традиційними чи віртуальними джерелами інформації. 

4) Інклюзія має і значний виховний потенціал для дітей з типовим розвитком, оскільки вони виростають добрішими і толерантнішими, допомагаючи учням з інвалідністю. В цьому провідна роль відводиться вчителю початкової школи. 

5) Спілкування “слабшого” учня з “сильнішим”, і не лише на базі навчальних інтересів, створює позитивний вплив на першого. З іншого боку, якщо “сильний” учень щось пояснює “слабшому”, він і сам починає краще розуміти те, що тільки що пояснював. 

6) Як показує досвід Англії, діти, яких було в 11 років зараховано в гуманітарну школу через наявні у них вищі показники IQ, і далі підвищували їх (за 3 роки IQ в них зріс у середньому на 4-9 одиниць), а діти яких через нижчі показники IQ зарахували в сучасні школи, починали інтелектуально деградувати (їх IQ знизився на 1-9 одиниць). Ці дані дають підставу зробити висновок, що, по-перше, тести визначають розумові здібності, які не є вродженими, і, по-друге, що здібності обумовлюються наявністю того чи іншого оточення. Іншими словами, інтелектуальність оточення учня є позитивним чинником його розвитку. 

7) Діти з тяжкою розумовою відсталістю з самого народження опиняються під загрозою соціального сирітства, адже головною соціальною послугою, гарантованою для них державою, є перебування у спеціальному дитячому будинку системи охорони здоров'я, згодом – соціального захисту. Направлення дітей у заклади інтернатного типу вступає у протиріччя зі статтею 9 п. 1 Конвенції про права дитини ООН і призводить до фактичного вилучення цих дітей із суспільного життя. Переконуючи багатьох батьків, у яких народилась дитина з тяжкою інтелектуальною патологією, віддати її під опіку системи інтернатних закладів, педагоги та працівники системи соціального захисту фактично відривають дитину від родини і вмовляють зробити її сиротою при живих батьках. Досі в Україні не проводиться серйозного дослідження впливу на дитину факту її перебування в зазначеній установі, але при цьому завжди можна припустити, що в домашніх умовах такій дитині живеться значно затишніше. 

8) На думку Л. Самсонової, навчання у школах-інтернатах призводить до соціальної деградації дітей внаслідок їх відокремлення від суспільства. Ця позиція підтримується і в лонгітюдному дослідженні Д. Е. Коула та Л. Х. Мейєр, спрямованому на порівняння результатів навчання учнів із важкими формами інвалідності (і, зокрема, ДЦП) в загальноосвітніх і спеціальних школах м. Міннеаполіса (штат Міннесота, США). Як було з'ясовано, академічні досягнення учнів не залежать від типу школи, проте соціальна компетенція (здатність жити в суспільстві) дітей у сегрегованому навчальному середовищі перебуває у стані регресу внаслідок обмеженого спілкування з однолітками та педагогами; 

9) Ярлики, що навішуються на учнів спецшкіл ("глухі, сліпі, розумово відсталі"), закладають у них сценарій фізичної неспроможності і виробляють схильність до соціального утриманства_; 

10) Спеціальна освіта часто вимагає окремого проживання учня з особливими потребами і його сім'ї, що негативно впливає на перспективи соціалізації та адаптації до самостійного життя;

11) Розподіл учнів з особливими потребами у спецшколу за нозологією не завжди означає, що там будуть враховуватись їх індивідуальні освітні особливості; 

12) Перебування учнів з особливими освітніми потребами серед однолітків, які знаходяться у важкому психофізичному стані, впливає на них гнітюче.

ТРУДНОЩІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ:

1) Постійна присутність асистента біля учня з інвалідністю в інклюзивному класі перешкоджає соціальній інтеграції останнього в класі, що призводить до його ігнорування однолітками. При цьому часто саме асистент учителя навчає учня. Відсутність у першого достатнього рівня предметної підготовки негативно впливає на результати освіти; 

2) Відсутність у найближчій загальноосвітній школі необхідних умов для навчання учня з конкретними ООП означає, що він буде залежати від постійної допомоги асистента вчителя;

3) Запровадження інклюзії передбачає, в першу чергу, забезпечення навчального процесу необхідними матеріальними ресурсами. Крім того, академічна успішність учнів з особливими освітніми потребами прямо залежить від підготовки педагогів і їхньої готовності інвестувати в учня час і зусилля.  

4) Як показало дослідження С. Ша, британські підлітки та юнаки з важкими формами інвалідності, що мали досвід навчання в спеціальних і масових школах, здебільшого виступають на захист спеціальної освіти, наводячи такі аргументи: 

• навчальні приміщення у спеціальних навчальних закладах, сплановані з урахуванням потреб учнів із конкретною нозологією, тому вони можуть пересуватись самостійно (відчиняти двері, долати сходи тощо);
• учні отримують комплексну реабілітацію від досвідчених фахівців (фізіотерапію, гідротерапію, заняття з розвитку мовлення тощо), а також можливості для тренувань і відпочинку (наприклад, для плавання);
• педагогічна та психологічна підтримка учнів є достатньою та адекватною для того, щоб навчити їх необхідних умінь (наприклад, читання чи письма) та надихнути їх на професійні амбіції (наприклад, стати перекладачем);
• організація транспортного забезпечення відповідає їх потребам;
• учні відпочивають від уроків одночасно з однокласниками, їм не потрібно затримуватись у класі для додаткових занять з асистентом учителя;
• перебування в середовищі собі подібних є ефективнішим, рідші випадки емоційного тиску чи ігнорування з боку однолітків.

 5) Неготовність учнів з інвалідністю до інклюзивного / інтегрованого навчання: 

• відсутність у них навичок спілкування та потреби в ньому внаслідок зниження перцептивного аспекту усної комунікації, що порушує сприймання та розуміння співрозмовника;
• неадекватна самооцінка та оцінка оточуючих.

 6) Критика педагогами масової школи інтегрованого / інклюзивного навчання через власну неготовність: 

• перебільшення ролі спеціального навчання і водночас недооцінювання ролі загальноосвітнього середовища;
• труднощі структурування інтегрованих / інклюзивних занять і визначення в них ролі вчителя;
• проблеми з поведінкою дітей з особливими потребами, що може мати руйнівний вплив на хід занять у звичайних класах.

 7) Неготовність учнів із типовим розвитком та їхніх батьків до інтегрованого навчання: 

• проблема прийняття у школі учнів з інвалідністю, що вимагає організації спеціальної роботи. Його відсутність може призвести до розвитку в останніх вторинних особистісних порушень (невпевненості в собі, нерішучості, залежності від оточуючих, агресивності, імпульсивності тощо).

3) У ГРУПАХ ПО 3. Прочитайте наступну інформацію за варіантами та складіть список дій, які дозволять пришвидшити реалізацію інклюзивного навчання в Україні:

ВАРІАНТ 1.

1) Найвищих результатів у навчанні учнів з особливими освітніми потребами вдається досягти за умови інтенсивного та розумно індивідуалізованого навчання, поєднаного з частим і докладним моніторингом прогресу. Зважаючи на різноманітність порушень та їх поєднань в учнів, можливість різного ступеня ураження та низки різноманітних супутніх факторів, можна зробити висновок, що, очевидно, найбільш доцільним є збереження різних освітніх форм, з яких можна було б підібрати найкращий варіант чи комбінацію форм відповідно до особливих освітніх потреб конкретного учня. 

2) Запорукою успішної реалізації моделі інклюзивної освіти є ефективна співпраця вчителів, відповідних фахівців, батьків та учнів. Усі спеціалісти з проблем розвитку дітей є важливими помічниками та партнерами вчителів. У школі має бути створена своєрідна мережа підтримки. Всі працівники та адміністрація школи, всі, хто працює з дитиною з особливими освітніми потребами, мають допомагати один одному, обмінюватися знаннями, намагатися максимально використовувати місцеві ресурси для досягнення головної мети – реалізації дитиною її потенційних можливостей та підготовки її до незалежного життя. Команда – це група людей, у яких є спільна мета, які співпрацюють, щоб досягти більшого, ніж кожен із них здатен досягти самотужки. Характерні риси командної роботи з дитиною, яка має  особливі потреби: 

• Рішення стосовно методів роботи з дитиною приймаються колективно; члени команди несуть колективну відповідальність за результати.
• Батьки є рівноправними членами команди.
• Всі члени команди мають рівний статус і вважаються однаково важливими.
• Знання та вміння представників різних дисциплін інтегруються під час розробки та реалізації навчального плану роботи з дитиною.

ВАРІАНТ 2. 

1) Запровадженню інтегрованого / інклюзивного навчання сприяє: 

• індивідуалізація процесу навчання та виховання і, зокрема, розробки індивідуальної навчальної програми для учня з інвалідністю;
• використання диференційованого підходу;
• надання учням спеціального супроводу з боку педагогічного складу школи.

 Індивідуалізація в даному випадку передбачає: 

а) розробку індивідуальних навчальних планів та реалізацію завдань визначених у них. 

б) проведення необхідних адаптацій та модифікацій. 

Індивідуальна навчальна програма – формальний документ, який містить детальну інформацію про дитину і послуги, які вона має отримувати. Він розробляється командою педагогів і фахівців та об’єднує їхні зусилля з метою розробки комплексної програми роботи з дитиною і водночас визначає, які саме послуги надаватиме кожний фахівець.  

2) Щоб досягти успіху та задовольнити різноманітні потреби учнів, зумовлені їхніми здібностями, рівнем розвитку, інтересами та іншими відмінностями, педагогам необхідно змінювати методи навчання, навчальне середовища, матеріали тощо. Ці зміни, або пристосування до потреб учнів, відбуваються через адаптації або модифікації Адаптація – змінює характер навчання, не змінюючи зміст або понятійну сутність навчального завдання. Модифікації навчання – модифікації змінюють характер навчання, змінюючи зміст або понятійну складність навчального завдання. 

ВАРІАНТ 3.

1) Запровадженню інклюзивної освіти сприяє врахування інтересів сім’ї дитини з особливими освітніми потребами: 

• Визнання того, що сім’я є елементом стабільності в житті дитини, в той час як педагоги можуть весь час змінюватися.
• Ефективне співробітництво педагогів з батьками та іншими фахівцями.
• Регулярний обмін з батьками повною та неупередженою інформацією стосовно їхніх дітей.
• Запровадження в навчальному закладі політики та системи послуг, які забезпечують сім’ям необхідну емоційну та фінансову підтримку.
• Розуміння й урахування потреб дітей під час розробки навчальних та інших програм.
• Заохочення і створення умов для взаємної підтримки батьків.
• Розуміння унікальності кожної сім’ї, повага до різних методів навчання та виховання дітей, що застосовуються батьками.
• Турбота про те, щоб послуги, які надаються родинам, були комплексними, скоординованими, гнучкими, доступними і відповідали потребам кожної родини.

2) Іншим важливим фактором є створення позитивної атмосфери в дитячому середовищі. У класах (школах), де навчаються учні з різними рівнями розвитку та здібностей, педагоги мають підтримувати один одного у застосуванні найефективніших стратегій навчання. Якщо у школі створено доброзичливу, невимушену атмосферу, якщо тут визнають унікальність кожного (і педагога, і учнів) та підтримують їх, це суттєво підвищує ефективність навчання. Школа, клас мають стати рідними для учнів та їхніх родин. Батьки почуватимуться спокійніше, якщо будуть також залучені до навчально-виховного процесу. Постійна соціальна взаємодія в різноманітних умовах, за різних обставин, у різних ситуаціях зближує учнів, виробляє емпатію, прихильність один до одного, усвідомлення індивідуальності кожного, відчуття захищеності.